ЛЄБЕРТ БЕНЬЯМІН
«КРЕЙЗІ»

Львів, Кальварія, 2008. Серія Unlimited.
176 сторінок. З німецької переклала Софія Онуфрів.

Роман Беньяміна Лєберта «Крейзі» став культовою молодіжною книгою Німеччини. Автор написав роман у шістнадцять років і він набула шаленої популярності в Німеччині, був перекладений багатьма мовами світу, а згодом – екранізований.

Герой, якому автор дав своє ім’я (але це аж ніяк не означає, що роман – автобіографічний), погано вчиться. Його вигнали вже з чотирьох шкіл, наразі відвідує п’яту. У нього шість із математики – найнижчий бал німецької школи. І стурбовані батьки відвозять свого Бенні до платного інтернату, сподіваючись, що там його підтягнуть. Хлопець інвалід, у нього погано працюють рука й нога. Але це не заважає йому поринути в повноцінне життя шістнадцятирічних підлітків, увійшовши на рівних до шістки друзів-ровесників. Протягом року, проведеного в інтернаті, Бенні встиг взяти від життя усе, що належить у його віці: перший досвід із дівчиною, перші відвідини стрип-бару, кровне братання, осмислення стосунків із ближніми – батьками, дідом, бабусею, сестрою. Роздуми про добро і зло, про Бога – цілком у дусі сучасного постмодерного мислення, але все-таки Бог був присутній у тих розмовах.

У житті Бенні головні вороги – дорослі. Саме вони намагаються найболючіше «вколоти» Бенні, принизити його за те, що «він не такий, як усі». У той же час, однолітки не помічають каліцтва Бенні. Для них він – «крейзі»: прикольний, «крутий» пацан. Адже, попри нерухомі руку й ногу, він нормальний хлопець: – «Інваліди теж люди. Хоч трохи своєрідні»...



те що відмітила собі:

«Жити означає ніколи над цим не задумуватися.»

«Мої батьки стверджують, що я не курю. Вони б вмерлі, якби довідалися. Особливо моя мама. Вона – лікар-гомеопат. Вона каже, що кожна сигарета завдає страшної шкоди. Але сама курить. Я цього не розумію. Так воно є з моїми батьками. Вони постійно забороняють мені робити речі, які або роблять, або робили самі. Напевно тому вони так часто сперечаються. Останнім часом ситуація різко погіршилася. Як син почуваєш себе доволі безпорадним. Порожнім. Це болить. Часом я хочу, щоб вони розійшлися. Тоді б я не мусив брати участь у цьому гімні. Але водночас я радий, що вони – мій тил. Друзі. Родина. Напевно, все це повна фігня. Але воно мене їсть. Я не можу цього забути. Все одно, де я. я люблю своїх батьків. Коли вони разом і не розлучені.»

«Але хіба ми не повинні відчувати тваринного страху перед життям?» - цікавиться Фелікс.
«Ми його і відчуваємо, - відповідає Янош. – Кожний крок важкий»
«Зате хвилю тому ти доволі недбало висів на драбині», - відповідає Куля.
«Я не можу досягти всього, що хочу, але випробую все, що зможу», - відповідає Янош.
«А як це пов’язане зі страхом життя?» - питає Куля.
«це дуже конкретно пов’язано зі страхом життя, - відповідає Янош. – Я не знаю, чому. Постійне відчуття, що хочеш чогось досягти».
…
«Юність – це гімно, - відповідає Куля. – Занадто мало часу. Постійно треба щось робити. Чому так?»
«Бо інакше справу доведеться перенести на наступний день, - відповідає худий Фелікс. – Але неможливо перенести на завтра те, що треба зробити сьогодні. Коли ти це робиш, життя собі минає.»

«Чому юність така брутальна? – питаю я себе. Трах тут трах там. Мене це лякає. Все відбувається занадто швидко. Я не встигаю.»

«Що там кажуть про перший раз? Після першого разу ти справжній мужчина? Стоїш на власних ногах? Продавай, невинна юність? Ти став дорослим? Гм? Я вже маю свій перший раз за собою. Але і далі відчуваю себе маленьким гімнюком. Думаю, це цілком добре. Я зовсім не хочу дорослішати. Хочу залишатися звичайним підлітком. Діставати задоволення. Шукати захисту в батьків, коли треба. Цього що, вже більше не буде? тільки тому що я запхав член у хтиву дірку Марі?... Чому я взагалі повинен бути дорослим? Іншими словами, який закінчений ідіот вигадав це поняття? Чому ми все не можемо залишатися підлітками?»

«Майже на кожних вихідних, які я проводив удома, моя мама плакала…моя сестра втішала її. Вони обидві були злі на мого батька. А я постійно був між ними. Не хотів нападати на нього. Думаю, ми всі частково винні. Це все дуже складно. Я не можу цього осягнути. Якщо я не знав ситуації, то сказав би, що мені потрібна бордель на фаза. Треба все викричати. Сказати все як є. Боляче дивитись, як плаче твоя мама… І нехай хтось заїкнеться, що юність то легка річ. Це кажуть люди, які її подолали. Напевно, у них ностальгія за тими часами.»

«Пісня життя? – питає Янош. – Що це таке?
«Очевидні речі у нашому житті, - відповідає старий. – Те, що неможливо приховати: сум, радість, вітер. …Вітер змішує сум і радість. Вітер, який при потребі, може розірвати. Або сполучити. Називай це як хочеш».

«Як там у тому вірші: «І поки в тебе цього немає: цього вмри і будь
Ти всього лиш похмурий гість на цій темній землі»»

(про розлучення батьків)
«Залишити когось завжди простіше, думаю я. а бути залишеним напевно ні. Я мав би злитися на нього. Моя сестра натякала на якусь іншу жінку. Двадцятирічну. З великими бальонами і довгими ногами. Якщо я її колись зустріну, то власноруч дам в морду. Для цього я не занадто вразливий. З бульварної преси: «Нове щастя з молодою жінкою. Про те, як старші чоловіки ще раз переживають щасливі хвилини».
Нижче – фотографія старого пердуна з молодим цицькастим монстром. Але то не може бути правда. Цього не існує насправді. Лише в цих дурнуватих глянцевих журналах. Але не у мене. В нас. В моїй сім’ї. Сім’я важить більше, ніж такий цицькастий монстр. Сім’я це щось більше. Я не хочу втратити свою сім’ю. Як би не було, я до неї належу. Що я без неї? Уламок? Частина? Чи конче треба втратити сім’ю, щоб стати людиною.»

«Друзі? – крекче грубий Фелікс. – О’кей, але що таке дружба?»
Янош розмірковує: «Думаю, дружба, вона в тобі всередині, - каже він урешті. – Її не видно. Але вона існує».
«Так, вона існує, - докидає худий Фелікс. – Як день, наприклад».
«День? – дивується грубий Фелікс. – Якщо дружба подібна до дня, то хто ж тоді, до дідька, відіграє роль сонця?»
«Ну, ми, - пояснює худий Фелікс. – Ми – це сонце».
…«А хто кидає світло? – питає Янош. – Може я?»
«Ми всі кидаємо світло, - пояснює худий Фелікс. – Ми всі освітлюємо нашу дружбу».
«Я не розумію, - каже Флоріан. – Хтось бачить це світло?»
«Ми бачимо, - каже Куля. – І цього досить».
«А більше ніхто?» - питає Флоріан.
«Залежить від того, якою сильною є дружба, - відповідає худий Фелікс. – Інколи його бачать і інші. Але насамперед ми самі повинні його бачити. Бо побачити можна лише те, що освітлене. Оце воно власне і є: Дружба означає освітлювати».

«Як ви думаєте , ми будемо такими ж мужніми, як старий чоловік у цій книжці (Пол Остер «Старий і Море»)? – питає грубий Фелікс. – В часи великих втрат?».
Ми всі - мужні», - відповідає Янош.
«Але чому? – допитується грубий Фелікс. – Де межа між відвагою та мужністю?»
«Між ними немає межі, - відповідає Флоріан. – Кожна людина є відважною і мужньою водночас».
«Як це?» - питає грубий Фелікс.
«Бо кожний з нас прокидається вранці і йде у життя, - додає худий Фелікс. – І не пускає собі кулю в лоб. Це відвага і мужність водночас».

«Ти боїшся смерті?» - запитую Яноша.
«Підліток ніколи не боїться смерті», - відповідає він.
«Справді?» - питаю я.
«Справді, - відповідає Янош. – Ти починаєш боятися смерті, коли стаєш дорослим. А до того ти живеш. І не думаєш про смерть».
«А чому тоді я боюся смерті?» - питаю я.
«З тобою все трохи інакше», - каже Янош.
«Так? А що зі мною?» - питаю я.
«У тебе це – море!» - каже Янош.
«Море?» - питаю я.
«Море страху. Його треба позбутися. У твоєму світі забагато речей, які можуть тебе вбити. Розлучення батьків. Інтернат. Інші пацани. Спробуй не вбити себе сам! Шкода буде, знаєш!».

«Мені здається, я мушу знову щось запитати. Я часто ставлю запитання. Я знаю».
«Без проблем, - відповідаю я. – Треба задавати питання. Інакше багато чого не зрозумієш. Але не знаю, чи зможу тобі відповісти. Бо інколи і відповіді бувають незрозумілими.»
«Що це було? – питає грубий Фелікс. – Наша втеча з інтернату? Втеча? Поїздка автобусом? Поїздом? Метро? Стрип-бар? Заради чого? Що з цього доброго? Як це можна назвати? Це – життя?»
«Думаю, це можна назвати історією, - відповідаю я. – історією, яку пише життя.»
…
«А куди можна віднести нашу інтернатську історію?» - питає Куля.
«Нікуди, - відповідаю я. – Жодну історію не можна кудись віднести. Всі вони знаходяться в різних місцях».
«А де вони знаходяться?» - каже грубий Фелікс.
«Думаю, на шляху життя», - відповідаю я.

(на цвинтарі)
«Кожна історія так закінчується?» - питає він.
«Так, думаю, так закінчується кожна історія», - відповідаю я. – Але хто знає. Можливо, так само починається і нова історія. Ми не можемо цього вирішити. Все, що ми можемо, просто дивитися. Чекати і дивитися. Що до нас прийде. І, можливо, так почнеться якась історія».

«Я точно знаю, що інтернат забути неможливо. Пам’ятаєш кожну мить. Погано це чи добре, хай вирішують інші. Все, що я можу сказати від себе – ти залежиш від команди. Команда вічна. Це означає, що ви разом живете, їсте, дрочите. Я говорю це з досвіду. Навіть плачете ви разом…Як можна описати життя в інтернаті? Все минає. Тепер я це знаю.»

(від’їзд з інтернату, після прощання з друзями)
«У дверях стоять Анна і Малєн. Вони кидаються мені на шию і запихають мені в сумку прощальні листівки. Марі не прийшла. Іншого я й не чекав.»